Ностальгія

Очі, мов небес блакить, Чорні бровенята, Серце в грудях, аж тремтить, Так схожа на тата. Рученята в кулачки, З силою стискає, Начувайтесь, москалі! [UA]Svetos наступає. Козачка у нас росте, Брава та завзята, Що маленьке, то пусте, На любов багата. І відважний наш Полковник. Любіть і шануйте, і козаки при наступі не заглядатись...

В туман зіроньки поховалися, І місяць у хмари заплив; Річки дощовії снувалися... Старий Дніпр шумів, гомонів. Високо на замці в сю ніченьку Наш гетьман вельможний стояв. Чи він любувався на річеньку, Чи слухав, як дощ порощав? Він голову сиву схилив, як билину, І пильно орлом позирав на Вкраїну. "Насторожі моє ухо: А все тихо, а все глухо! Чи козак і кінь умер? Чи орел без крил, без пер? Вже край втихомирився: чую, од моря до моря Не пахне вже ворога дух, Немає вже вражого трупу... Як на гробовищах в ніч глупу, Де смерть все розсипала в пух, Все, чую, вже тихо од моря до моря... Чи орел без крил, без пер? Чи козак і кінь умер? Все і тихо, все і глухо... Даром насторожі ухо!" Прислухався, глянув ще раз на Вкраїну, Схиливсь, як билина, і сам - в домовину... На замок дивлюся: вже в ніченьку Пан гетьман, либонь, не стоїть... І сльози не каплють на річеньку, Й не слуха, як дощ порощить!.. У хмари зірки поховалися, І місяць заплив у туман... Річки дощовії снувалися, І Дніпр гомонів, як гетьман.

Козаки́ (рос. казакі́) — пращури української нації. Це легендарні байкери на кобилах, що підкорили собі Китай і відкрили Америку. Козаки — то найдревніша нація в світі — Адам був козак. Кажуть, Бог створив його по подобії своїй і ті, хто бачив Бога, стверджують, що в нього є чуб. Колись козаками були заселені всі земні простори від Жмериньки до Акапулько. І коли вчені ламали голову від чого виздихали динозаври — від потопу, чи метеориту, козаки тихенько посміювались в прокурені вуса.

І б’є себе з розпачу в груди.

Кляне свій безщасний талан,

– Поки не поляже кістками,

Як здійметься ранній туман.